До 2003 года я объездил едва не всю Украину, большую часть Польши и Беларуси. Тянуло к чему-то глобальному. Хотелось за океан и еще дальше. Хотелось всего и сразу, и побольше. Участие моего университета в программе обмена молодежью с Канадой очень быстро решило все мои проблемы. Надо ехать на другую сторону Земного шара! В начале нового столетия в Украине, для того, чтобы получить «забугорную» визу надо было мало не каждой секретарше в посольстве сунуть 50 «зеленых». Такими суммами, как известно, свободные люди не располагают и я решил попробовать получить свой «аусвайс» через соседнюю Польшу. Там проблем не возникло и уже через месяц, в июле 2003-го, я приехал в Варшаву забирать все документы, чтобы сразу там сесть на самолет.
И вот день настал, а точнее раннее утро, когда я с небольшим рюкзачком и сумкой через плечо вышел из съемной квартиры в центре Польской столицы. Варшавское «льотниско» - самолет «Люфтганса» - Франкфурт-…Стоп!
Мне постоянно приходится спать с женщинами. Они уже меня задолбали. Хочу в химчистку.
Плюшевый мишка.
***
Пьянючий мужик в разорванной рубашке, на морде у которого следы помады, в карманах - пустые бутылки, заходит в автобус и садится рядом с попом. Разворачивает газету и что-то там читает. Потом поворачивается к попу и спрашивает:
- А вы не знаете, отец, от чего бывает артрит?
- Артрит, сын мой, бывает у тех людей, кто сбился с пути истинного, кто спит с падшими женщинами и злоупотребляет алкоголем!
- Ни хрена себе!..
Пьяный замолкает и смотрит задумчивым взглядом в пол. Поп пожалел, что высказался так резко:
- Ну ладно, сын мой! Давно ли у тебя артрит?
- Да вы что! У меня нет артрита! Тут в газете пишут, что артрит у патриарха...
***
- Девушка, дайте мне, пожалуйста, тюбик клея "Момент".
- Пошёл вон, токсикоман проклятый!
- Да у меня ботинок порвался...
- А клея нанюхаешься - ботинки целее станут?!!
***
- Папа, а нас коснется финансовый кризис?
- Нет, сынок. Финансовый кризис коснется тех, у кого есть финансы. А у кого их нет - тем будет просто пиздец.
Дому было тяжело, он устал от самого себя. Он был настолько старым, что даже не помнил людей, построивших его. Иногда, очень смутно, вспоминалось ему, как в него вселилась первая семья. Нет, их лиц он уже не помнил, помнил просто много света, радости и смеха. Звонкого детского смеха. Он был тогда совсем новым, поселившаяся же семья - совсем молодой. На его глазах росли и взрослели дети, старели хозяева. Потом дети выросли и разъехались, хозяин состарился и умер. Дому было тогда очень тяжело, он думал, что тоже умрет. Но нет, его продали другой семье и он словно пережил вторую молодость. Так повторилось еще несколько раз. "Жизнь идет по кругу," - был уверен дом. А потом он вдруг оказался старым и никому не нужным. Он понял, что отжил свой век, но был слишком хорошо построен, чтобы попросту развалиться. Да еще домовой этот... Последние хозяева то ли забыли, то ли не знали, как позвать его за собой, вот и остался он за хозяйством приглядывать. -- Эх, если бы не ты - развалился бы я уже давно и не мучился, - ворчал дом нa него. -- Так, а я тебе чем мешаю? - удивлялся домовенок, латая прохудившийся пол. -- Ты же чинишь меня без конца! Домовой с удивлением посмотрел на свои руки и молоточек в них: -- Хм, и то правда. Но тут, видимо, ничего не поделаешь. Натура такая. Дом печально ухнул. Мирно дремавший под лавкой кот подпрыгнул испуганно, потом недовольно обвел взглядом комнату, зыркнул на домового и важно направился к выходу. Он терпеть не мог, когда домовой начинал спорить с домом. -- Ну вот, кота моего испугал почем зря, - заворчал домовой и полез на печь, проверить, не появилась ли там паутина. Дом же еще раз вздохнул и погрузился в полудрему. Последние годы сны были ярче действительности. "Может и в самом деле собрать пожитки да уйти? - думал временами домовой, - Вон новостроек сколько в городе. А то и вправду, латаю его, чиню, а ему и стоять то уже в тягость". Потом же, пройдясь по комнатам, давно ставшими родными, решал, что еще не время. "Попозже, попозже," - твердил он себе, хотя и понимал, что никто и никогда здесь уже не поселится.
Кілька годин тому повернувся з Житомира. Робив матеріал про школяра, якого вбили двоє однокласників прямо в подвір'ї школи...на перерві. Жах. Волосся стає дибки, коли подумаєш, які зараз люди стали безсердечні. Особливо молодь. Вбити людину за...поштовх...дико, дибільно
йду напиватись...
нерви зірвало...
Думав, що вставити музику в цей блог - нереально. помилявся. Реально. всім дружно впасти на коліна й поклонитись в бік Bliss. Це вона! Її заслуга! Вона мене навчила. Ти Гуру, ти - учитель(Л.Подервянський)
Вчора, повернувшись з роботи додому відразу кинувся до холодильника. думав – встигну врятувати мишу. Не встиг. Бо не було. Ніхто не вішався. Дивно. Автоматом ввімкнув телевізор. Чергова реклама, на фоні напівоголеної тітки з пляшкою пива, брехала про чудодійні властивості нового «тайдо-ріелю». Рожево-зеленкувате світло лампи вихоплювало звідусіль контури меблів.
В холодильнику лежали веселі бутерброди. Чому веселі? Та з рибою тому що. Червоною і білою. Й ікрою. Червоною. Виявилось, що дружина звільнилась.
Кудись зник пікет під дверима до вітальні. Виявилось, що всі таргани емігрували не витримавши геноциду. Та що ж таке?! Хліб, цибуля та морква. Хіба ж мало? Все інше – в морозильній камері. Ов-ва.
Телевізор тим часом починає брехати про мою можливість виграти мільйон. На екрані – ведуча й…священник! Збоку поблискує патлата лискуча фізія його сина. Розумію, що пастир – православний. Гра починається. Дурнуваті правила, незрозуміла відповідь й відповідь правильна. Виявляється, понад 31 відсоток наших співгромадян платять по 1000 в національній валюті за навчання своїх байстрюків. Наступного вже не чув. В горлі стояла риба з маслом й хлібом. Святенник в шоу заробляє гроші. А як же жадність, азарт. Невже можна? Давно?
В голові спливає далеке дитинство. Недільна школа. Отець Володимир і його катехізис. Щотижневі молитви й «житія»… А тут… Сміх та й гріх… Чи вже не гріх? В моїх думках – так. Ну й що, що розумний?
Одного разу набридло мені сидіти в офісному кріслі. Ну і що, що відпустка геть нещодавно закінчилася? Всеодно – хочу на природу. І не в яке-небудь запилене Марокко або просмерджену шкарпетонами наших туристів Туреччину. Дайте мені село. Щоб з хатами, яблунями, коровами, так людей поменше щоб...
Із незрозумілих мені причин такі думки відвідали мене напередодні самих головних державних свят – Дня незалежності і Дня прапора. Більшість друзів уже «сиділи на чумаданах» із квитками до Гуляйполя, мені ж було туди їхати ”в лом” – народу, чесно кажучи, забагато.
Залишалося сидіти на своєму потертому в походах рюкзаку і плакати. Але тут я згадав про село, куди мене запрошували пофестивалити ще на початку літа.
...та не в мене. А на "отут". Сьогодні вночі повернувся із фесту "Унізалежності". В декількох словах - гарно, мальовничо, ідейно і некомерційно. Народ відповідний - нерогулі й необригани (хоча декілька й таких було). Якийсь репортаж про Уніж буде найближчими днями. Так що...чекайте поповнення
Вчора шось не спалося мені. Дихалося важко, тхнулося спожитою кілька годин перед сном горілкою й згадувалося. Не розумію чому, але саме вчора серед своїх спогадів я наткнувся на бабцю. Спочатку лише одну - ту, яка мене виховувала. Чомусь на ній я зациклився на добрі пів-години. Згадав і про речі, які вона закохано носила, й про яблука...
Яблука - це взгалі окрема розмова. Моя бабця могла декілька кілограмів за один раз "злопати". Лише один сорт - малинівку. Величезне дерево росло у неї біля хати. Вона його шалено любила, як і кіт. Кіт складував штабелями під широким віттям задушених мишей, а бабця весь час на нього кричала й просила мене зняти декілька яблук з дерева. Гидлива була дуже... й старенька... А котом якби зайнявся Гаагський трибунал, то його засудили б за геноцид проти мишей
Були й інші. Бабця Маня, наприклад. До неї у село я їздив лишень влітку. У стаїні баби Мані стояли аж три корови. Один раз я навіть їх пас. Це було несамовите відчуття - мені - малому - довірили таку відповідальну справу. Врешті-решт одна корова кудись втекла. Її знайшли пвізно ввечері. Ходила до лісу за грибами, пояснили мені зарюмсаному... Грибів я у стайні так і не знайшов. Тільки котів. Штук вісім сновигали ввесь час попід ногами...
А навпроти жила інша бабця. Не пам'ятаю навіть її імені. Вона була глуха й підсліпкувата. Такий самий у неї був і кіт - старий, глухий і облізлий. Дерев'яна її хата наскрізь просякла затхлістю й вологим повітрям. Час від часу баба Маня вирішувала з нею поговорити. Йти через вузеньку грунтову вуличку було ліньки, вона спиралася на пліт й кричала. Ось тоді я зрозумів, що глухі й підсліпкуваті мають гучний голос. Діалог бабів чуло все село...
В баби-без-імені був гарний зарослий бур'янами садок, але більше всього в ньому було пекучої до сліз кропиви... Туди ми з сільськими хлопчаками ходили гратись у війну й хованки.
P.S. Не знаю для чого я це написав... Текст не представляє ніякої цінності, але якось хотілося...
Вчора вже вкотре переконався, що американців легше всіх націй можна розвести. Серед густого й нескінченого потоку новин прозвучала інформація, що ніби-то якихось там науковців зацікавило питання"А скільки у восьминого ніг й скільки рук?". Вони "досліджували" бідну тваринку протягом двох років. Посадили в акваріум, кидали їй їжу, а між іншим - всяку фігню, як от - кубик Рубика, іграшки різні й дивилися чим восьминіг то всьо хапне. За ті роки науковцям-розумахам вдалося встановити, що у нього 6 рук і всього лиш дві ноги. На ці досліди пішли коло 2 млн. доларів! Точно - не обійшлося в американському інституті без втручання наших людей. Лише вони могли такий хід придумати й реалізувати
Буду лаконічним. Оце сидю на роботі, ніфіга не роблю й думки дурні в голову, як врагі народа, прокрадаються. Хочу дачу. Бо треба щось любити. я хочу любити саме дачу, а як ви могли зрозуміти - в мене її немає. у всіх є, а я бездачник. Навіть батьки мої мають, а я -ні. Буду любити чужу...Тільки ж її тра знайти, оту дачу для любові. Мо' в кого є? Поділіться...
Є така в нашому житті категорія людей, котрі й не дуже потрібні, але й не випхаєш. То - сусіди. З усіх чужих вони - найближчі, але й найгидкіші. Особливо це розуміють люди які не є дітьми асфальту, а живіть затишних власних будиночках. Мало хто може похвалитися добрим сусідою, який і допоможе в лиху годину, і в справи не втручаєтся. Як правило - ваш пес надто голосно гавкає, з вашого дерева якась холєра падає на їхню клумбу й від того позасихали геть-усі квіти, дощова вода з вашого подвір'я заливає їм щоразу городину. А ще - вони все знають.
Моя, нині покійна бабця, яку я, за відсутності більш вдалих і шановних порівнянь називав і "в очі" й позаочі Каспером, була, напевно, найкращою сусідкою. Вона ніколи не втручалася ні в чиє життя, з її дерев нічого не вбивало квіти людям, які жили через тин і вода у неї нікуди не текла. Все, що їй належало - лишалось на її території. Було, щоправда, одне-однісіньке "але". При будь-якій нагоді, ба, навіть і без неї мій самий кращий Каспер починав розповідати як сьогодні сусіда, брат якого бів десь у районі головою колгоспу, чи ще якою "шишкою", привіз 10 метрів пшениці, 15 метрів жита й метрів зо "п'єть" ячменю. Для тих, хто не в курсі поясню - "метр" то далеко не одиниця довжини. В сільських місцевостях саме так називають то, шо в звичному світі зветься "центнер". Так от, той сусіда все це привіз й поскладав у себе в гаражі. У Каспера, даруйте - забув познайомити - бабця Надя, майже завжди виникало риторичне запитання - "а де ж він тепер поставе свої дві машини?". в мене ж виникало відразу декілька питань й, автоматично, декілька десятків варіантів відповідей на них.
Так от. Перше, що мене завжди, як казала бабця Надя - інтересувало, - як вона дізналася, що лежить у мішках. Пам'ятаєте - такі величезні з сіро-жовто-зеленкуватого полотна, їх ще називали кубинськими, бо колись в таких же з братньої Куби привозили цукор? Друге - як з відстані 30 метрів вона змогла порахувати мішки, якщо навіть я не бачив так далеко? Для чого їй сусідські авто і їх доля? І ще багато всього іншого. Що цікаво, так це 2 метри. Це та відстань, яка давалася бабулі-снайперу щоб засікти й просканувати мішки та їх вміст. Саме 2 метри було від сусідської хати до сараю по осі "Y". По іншій осі гараж, що поступово переходив у сарай, був трохи далі й шлях від авто до ного лежав поза хатою.
Мене ще й досі цікавлять ті питання. але відповіді на них уже пішли на небо... разом із бабцею...
Останніми днями вже багато разів доводилося пояснювати людям хто, кого, де, як і коли почав "натягувати" у війні. Не буду говорити якій - вже набридло. так от. Саме просте пояснення і саме вдале. Його зрозуміли відсотків 95 респондентів. Значить так.
У вас є сусіда. Дурний на всю голову. Щодня він з самого ранечку починає кидати вам на стріху глечики й баняки. Не порожні - з гівном. Ви терпите день, другий, тиждень...не витримуєте і йдете... Спочатку просто пояснити дурбелику, що порядні сусіди так не роблять, тим паче - орендуючи безстроково вашу ж землю. Сусіда кива головою, мовляв, ага-ага, не можна, не буду, і т.д... Наступного ж ранку горщик залітає вам у вікно вітальні. По стінах тече гівно, все смердить, наче здохлий старий скунс, а до всього - здорова "ковбаса" висить у вас на плечі. Ви йдете знову... Ну ясна річ - бити морду.
...коли сусіда ніби-то все вже розуміє, приганяється ще один довбень, дурніший за того, що перед вами й починає кричати. Ви починаєте глибоко аналізувати, як йому вдалося так швидко з тих його Копиздичів пригребти сюди з "миротворчою місією". Другий дятел починає кричати, що земля то його й кривдите ви його найкращого друга при тому, що вони бачились всього раз у житті - на поминках баби Ганьки, яка вмерла років зо ...надцять тому.
При тому всьому другий сусід махає якимсь патиком і починає метати запасені раніше горщики у вашу садибу...
Мене завжди цікавило питання – для чого піцерії, ”дональдси” й інші гадючники швидкого харчування ставлять столики біля самих вітрин? А ще більше – чому за ними сидять люди.
Я постійно уявляв себе там наче всередині величезного телевізора. І люди знадвору ходять і розглядають тебе – актора театру чи кіно. Вони помічають все – колір твого взуття, які у тебе непрасовані штани, який ти нерозчісаний сьогодні. Яка гігантська пляма на твоїй сорочці. А ти сидиш, наче проститутка з кварталу червоних ліхтарів чи яка гейша японська.
Тож кілька днів тому, я вирішив спробувати "вставити" себе у той дебілкуватий ящик. Поліетиленовий намет "пивнухи" стояв просто біля вокзалу, тож мені було саме туди - на потяг потрібно було чекати ще добру годину. Взявши келих пива я цілеспрямовано пішов у бік вільного столика край вікна. Сів так, аби бачити все, що відбувається на вулиці. О-го-го! Та це ж справжнісінький кайф! Метаморфози! Ти сидиш наче в телевізорі й наче дивишся телевізор!
Перевага на твоєму боці. Тобто – зсередини. Ти в телевізорі – один, бо за тобою нікого немає, а якщо й сидять – то лише декілька осіб. А в твоєму телевізорі – натовп! Він вирує, живе, помирає в тебе на очах. Росте, зникає... І це натовп, а не одна-дві людини...
Пачка цигарок відразу прилипла до засаленої поверхні столу. Туди-сюди сновигають незнайомі люди. Дивляться на тебе, твої цигарки на дурнувату банку з-під ”бірміксу”, яка в даній сцені виконує роль попільнички. А ти розумієш-віриш-відчуваєш, що насправді актор не ти. Ти – лише невидимий глядач за товстим шклом телеекрану. Ти - той, задля кого цю сценку зрежесовано...
Цогорічний з'їзд неформального люду побив декілька рекордів. По-перше - народу приїхало рази в два більше ніж минулого року - були і з Британії, і з Канади тітонька припхалась. про Латвію, Польщу, Росію і Білорусь мовчу - їх тут як зхавжди було вдосталь. Ще один рекорд побили власне представники Латвії. Рекорд пройо..ів. Вони щороку гублять якісь дрібниці, а цього літа не вийшло. Приїхавши на авто натовпом з 9 чоловік вони вже наступного дня вивісили по різних кутках табору оголошення, з якого ставало ясно, що рекорд глобопройобів побито - втрачено документи на авто, права, і документи людей. Чи то все знайшлося - не знаю. Ходили слухи, що воно десь є, але - де?
Я повернувся! звичайно, не все так гарно, як хотілося б. Київ, все ж таки, не Карпати, а тим більше не Шепіт. десь на тижні згребу розкидені по горах мізки (мені їх поштою пришлють) і спробую щось описати. а фотки можете уже дивитись- десь під вечір завантажу
все! набридло, обрдло й дістало. їду в Карпати. не побачите мене тиждень. якщо хто їде, а не дав знати - сам винен. я знаю де на Шипоті купити дешевого вина. От. Хай їм жаба лапами давить на груди... а я пущу скупу чоловічу сльозу...прощавайте... до наступного вівторка...
Воплів і матюків: 26
